Андрій Прокопенко: «Ми всі робимо одну велику справу – працюємо на перемогу України»

Андрія Прокопенка, мабуть, не потрібно представляти чернігівцям. Політик, ексдепутат Чернігівської обласної ради і ексголова Чернігівської облдержадміністрації (жовтень 2019 – жовтень 2020).

Коли країна опинилася в небезпеці, він, не роздумуючи, поміняв кабінет на повне небезпеки життя на фронті у складі Першого добровольчого мобільного шпиталя імені Миколи Пирогова.

Бахмут. Стабілізаційний пункт. З добровольцем ПДМШ Наталею Савичевою. Січень, 2023 року.

ПДМШ – це один із найбільших неурядових проєктів, який залучає цивільних медиків до надання медичної допомоги у «гарячих» точках, переважно на Донеччині та Луганщині. Працює з 2014 року, тоді ще в зоні АТО. З початком повномасштабного вторгнення добровольці ПДМШ ім. Миколи Пирогова перебувають на передовій, рятуючи поранених у Бахмуті, Лимані, Соледарі тощо. Під час оборони Києва працювали на Ірпінському напрямі.

Робота на стабілізаційному пункті.

Про це телефоном розповідає сам Андрій Прокопенко, який наразі перебуває в Донецькій області.

- Андрію, чим саме ви займаєтеся в мобільному шпиталі? Адже ви не лікар…

- ПДМШ – це велика машина і лікарі мають бути забезпечені харчуванням, світлом, теплом та іншим. От цим я і займаюсь. Також на мені взаємовідносини з органами влади, тому що від цього залежить, наприклад, розміщення, взаємодія з місцевими службами, поліцією. Залучений до роботи з донорами, в тому числі, міжнародними. Звісно, все це я роблю не один, цим займається наша велика команда.

- Як шукаєте міжнародних донорів?

- Наш шпиталь – це вже одна з легенд цієї війни. ПДМШ відомий як в Україні, так і в світі. Часто міжнародні благодійники самі виходять на нас. Але буває і так, що потребуємо, якогось медичного обладнання, тож тоді самі знаходимо необхідні контакти.

Велику допомогу ми отримуємо від українців та українських компаній. Так, наприклад, “Нова пошта” взяла на себе витрати на пересилку наших гуманітарних вантажів, в тому числі міжнародних. Часто медичне та інше обладнання ми замовляємо в США, тож ця підтримка дуже важлива.

Мережа “WOG” частково закриває нашу потребу в паливі, яке сьогодні в надзвичайній кількості потрібно для роботи наших евакуаційних бригад.

Добровольці ПДМШ евакуюють пораненого бійця.

В забезпеченні продуктами харчування працюємо з громадами – за нашим запитом голови громад збирають і передають нам необхідне. В Чернігівській області нам допомагають Новобасанська, Яблунівська, Понорницька громади, волонтери з Сновської громади. Також нам допомагають громади з інших областей. Працюємо й з українськими виробниками, які йдуть нам назустріч і допомагають безоплатно. Щойно з Чернігівщини отримали каші швидкого приготування від компанії «Добродія Фудз» та згущене молоко від Ічнянського молочно-консервного комбінату. Згущенкою ми поділилися з 95-ою десантно-штурмовою бригадою, з якою дружимо. Тож користуючись нагодою передаю подяку від лікарів-добровольців та десантників!

- Чого наразі найбільше потребує шпиталь?

- Необхідні броньовані швидкі. Ми працюємо на фронті і нам потрібна броня, щоб захистити лікарів та пацієнтів від уламків та уражаючих елементів. Також необхідні звичайні швидкі на базі Мерседес Спрінтер. Ці машини найкраще зарекомендували себе. Необхідні портативні ШВЛ Weinmann.

З медичних розхідників зараз є потреба в бандажах для фіксації верхніх кінцівок. Нещодавно нам передали партію, але вони вже закінчуються. Ці бандажі інтесивно використовуються, адже поранених надходить дуже багато.

- Як організована робота шпиталю?

- Є стабілізаційні пункти та евакуаційні бригади. Стабілізаційні пункти – це фронтові операційні, де разом працюють медики ЗСУ та ПДМШ. Медперсонал працює цілодобово, адже потік поранених дуже великий і потрібно швидко стабілізувати їхній стан. Звідси і назва. Потім поранених відправляють у шпиталі глибше в тил для подальших операцій та лікування. Наші евакбригади доставляють поранених і в стабілізаційні пункти, і потім евакуюють їх звідти далі. Для цього маємо як броньовані Pinzgauer Vector та неброньовані медичні Humwee, так і повністю обладнані реанімобілі, з бригадами лікарів і анестезіологів. Оскільки у ПДМШ високий рівень лікарів та технологічного забезпечення працюємо ми, як правило, із важкими пацієнтами.

- Працівники ПДМШ перебувають у зоні бойових дій на постійній основі?

- Лікарі-добровольці працюють місячними ротаціями, перебуваючи тут місяць у відрядженні, потім повертаються на місце своєї основної роботи. Більшість з них повертаються на фронт знову. Управлінська команда медичного напрямку, яку очолює Світлана Друзенко знаходиться на фронті постійно. Команда забезпечення теж, як правило, перебуває на Донбасі. За винятком коротких виїздів для вирішення робочих питань.

- Коли приїжджаєте із зони бойових дій до мирного Києва, що відчуваєте?

- Відчуття – суперечливі. Коли бачиш людей, які поводять себе ніби війни не існує, важко співставити це з тим пеклом, яке сьогодні є в Бахмуті. А взагалі в Києві майже одразу виникає непереборне бажання повернутися на Схід, щоб допомагати тим, хто там.

- Чи важко було звикнути до військового екіпірування? Ви ж, мабуть, маєте постійно його носити?

- Коли знаходимось в зоні небезпеки – так, постійно. Це необхідність, яка рятує життя.

- Стріляти вмієте?

- Так, вмію. У нас постійно відбуваються навчання. А зброя – це наш постійний супутник. Нещодавно, на жаль, розстріляли одну з евакуаційних бригад, яка потрапила в засідку. Не нашу. Але потрібно бути завжди готовим до застосування зброї. Я, до речі, ще працюю з саперами на розмінуванні, вивчаю саперну справу. Це теж корисні знання на війні.

- Що найважче там, де ви зараз перебуваєте?

- Бачити поранених і смерть... В мене тут багато друзів-військових, для яких перебування на передовій – свідомий вибір. Дуже хочу, щоб всі вони зберегли своє здоров’я і повернулися живими додому.

- До повномасштабного вторгнення вашим робочим місцем був кабінет. Звичною формою одягу - костюм, біла сорочка, краватка. Власне, вас, без образ, можна було назвати «білим комірцем». Тепер – все зовсім по-іншому. Ви щодня в броніку, касці, бачите смерть і кров. Як до цього звикнути? Чи до цього звикнути неможливо?

- Людина, звісно, звикає до всього. 24 лютого не залишило мені жодного вибору. Ми з родиною прокинулися від вибухів в Києві. Як можна було діяти? Треба було робити все, що в моїх силах, щоби захистити державу, країну. Спочатку я звернувся до своїх знайомих, які формували бойовий підрозділ, але стрілком мене без бойового досвіду не хотіли брати. Тоді я побачив пост мого друга Геннадія Друзенка, що Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова розгортає свою роботу в Києві. І на наступний день я вже був в ПДМШ і очолив логістично-гуманітарний напрямок.

У лікарів і військових – своя робота, вони не мають думати, де брати ліки, пальне, автівки, генератори… А в нас це гарно виходить, і ми вже це робимо не тільки для ПДМШ, але й допомагаємо дружнім військовим бригадам. Перебуваючи тут кожного дня, ми бачимо їхні потреби і знаходимо можливості, щоб закрити ці потреби. Тільки за останній тиждень ми передали різним штурмовим підрозділам – позашляховик, декілька генераторів, обладнання для коптерів тощо. Та продовжуємо це робити.

З бійцями 95 бригади. Передача позашляховика та додаткового обладнання до нього. Січень, 2023 року.

- Як ви особисто сприймаєте цю війну?

- Як особистий виклик. У цій війні неможливо стояти осторонь. Від дій кожного з нас залежить існування країни. Тому сьогодні ми всі – і лікарі, і військові, і добровольці – робимо одну велику справу: працюємо на перемогу України.

Автор: Ірина Мокроусова

Джерело: Деснянська правда